Перегорнуто ще одну сторінку календаря. Дописано чергову хроніку. А наша школа вже сорок разів устигла облетіти навколо Сонця. І сьогодні святкує справді чудовий ювілей. 40 років – це 40 поколінь, тисячі осяяних світлом знання сердець, що з вдячністю озираються в минуле, думками повертаються в рідну школу. А що ж таке школа? Сховище нашого безжурного дитинства, пристанище щасливих спогадів, притулок першого життєвого досвіду. Школа – це маленький і водночас такий великий всесвіт, який запалює зірки дитячих душ, аби потім вони яскраво сяяли на небосхилі історії народу.

Якби колись мене попросили розповісти про те, що ж гарного є в цій школі, я б не знала, що сказати. Комусь вона може здатися звичайною чи навіть непримітною. Уся краса й магнетизм сьомої школи залягає під скоринкою простоти. Секрет – теплота атмосфери. Маленькі першачки з життєрадісним, веселим гомоном горошинками розсипаються по коридору, навколо них – дбайливі вчителі. А на порозі – заступник із виховної роботи ледь не щоранку попереджає: «Плитка слизька, не впадіть. Ви нам ще живі потрібні». Учителька з української мови зможе пояснити вам навіть математику, вчителька з математики, за потреби, навчить ще й малювати, вчитель малювання при бажанні покаже, як кидати гранату, вчитель музики, окрім видатних композиторів і нескінченних октав, розказує також про готичні храми Франції, а вчитель фізкультури… Він у нас викладає всі предмети поспіль. І директор у нас непростий, титулований. Директор року, кращий у всьому районі! А заступник із навчально-виховної роботи – талановитий керівник філії Малої академії наук (секція «Математика»). Словом, у цій школі працюють чудові люди. Тому абсолютно природно те, що тут виростають такі ж хороші учні. Навіщо вам розповідати вам про те, хто і звідки яку грамоту привіз? Ви ще почуєте про це не раз. А от про те, що навіть двієчник має чим зайнятися на уроках, вам ніхто не розкаже. Мабуть, це подарунок долі, коли школа створює необхідні умови для розвитку учнівських талантів.

Тож бажаємо нашому найріднішому храму знань і його незамінним упорядникам довгих років процвітання, натхненної та плідної праці. Низький уклін школі й вам за те, що допомагаєте нам стати людьми.

Діана Сухінська, учениця 11 класу

/Files/images/1936547.gif

Коли хтось застосовує стале словосполучення «сьома школа», яке зовсім не означає будівлю, а нагадує мені цілий період часу з усіма враженнями, то душу огортає ностальгія за дитячими роками. Вперше мене привела туди бабуся на свято Першого дзвоника. Уявіть собі, таке маленьке диво у синьому платтячку та білих колготках, яке на всіх і все дивиться великими від подиву очиськами. Перше, що вразило - висота будівлі, її величність та цілісність. «Це ж треба, - думала собі я, - ті, хто вчитимуться тут, теж будуть такі ж величні й непереборні роками». І ці ялини, насаджені вздовж дороги, і футбольне поле, і майданчик біля річки – все створювало враження величі й могутності. На Першому дзвонику я виконувала роль «дзвіночка»: випускник посадив мене на плече, мов маленьку пташку, і я з висоти його росту дивилась на цілий двір незнайомих людей і безперестанку трусила ручкою, із затиснутим у ній дзвоником. Пізніше я познайомилась із цими людьми: з кимось - на уроках, з деким - на перервах, зіштовхнувшись в коридорі чи на сходах, на шкільних святах та вечорах, вечорницях та посиденьках біля річки. І ця перша критика – коли ти стоїш на третьому поверсі, розглядаєш на стіні виставку дитячих малюнків і думаєш : «Ні, Колобок не такий, він намальований на стіні першого поверху зовсім не так!» А вчительська – от це дивовижа! Ти стукаєш у ці двері і розумієш, що заходиш не просто в кімнату, а до найрозумніших людей школи, у їхній світопростір, і від того, що можеш туди ввійти і привітатись, аж вільніше стає на серці, і з гордістю думаєш, що колись теж таким станеш, що не минуть марно роки твого навчання, і тобі таки вкладуть у голову частинку знання та людськості. А на святі Останнього дзвоника в 11 класі стоїш і хочеться плакати, бо розумієш, що вже ніколи не сядеш за ці парти, ніколи не повернешся в цю найкращий пору -дитинство. Та час минає, вступаєш до університету, відкриваєш для себе цілий світ нового і вже з ностальгією згадуєш часи, коли не ти віддавав любов, а тобі її віддавали, прищеплювали, показували, і школа стає маленьким інститутом любові, життя та розуму, який пам’ятатиметься завжди

Тетяна Ясінчук, колишня учениця Чортківської ЗОШ І – ІІІ ступенів №7

Кiлькiсть переглядiв: 192

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.